Малі сакральні споруди
Невід’ємними елементами народного будівництва є каплиці, дзвіниці, придорожні хрести, фіґури. Ґенеза типів дзвіниць сягає від найпростіших, – на двох, чотирьох стовпах, із поперечними бантинами з невеликим дахом, до більш складних конструкцій – дво-триярусних із складними конструкціями накриття.
Звичай ставити при дорозі хрести і фігури є загальнохристиянським. Дерев’яні фігури-хрести зазвичай сягають від 2-3 до 8-9 метрів заввишки. На Гуцульщині фіґури – це розп’яття з пристоячими Богородицею та Іваном Богословом; на перехресті – два колінопоклонні ангели та всевидяче око. Зазвичай форма цих фігур ромбоподібна чи п’ятикутна, із реверсу конструкція зашальована дошками; вгорі – дашок – півлук або ґранчастий із різьбленими декорами. У переважній більшості, архаїчна різьба фіґур не поліхромована, хоч згодом з’являється барва, яка співзвучна із колористичним устроєм ікон на склі.
Специфіка ужиткового використання каплиць ділить їх на придорожні та цвинтарні. В останніх проводились панахиди, справляли на Фомину неділю поминальні обіди. З часом поняття «каплиці» трансформувалось у невеличкі за розміром церкви. Маленькі придорожні каплиці будувались при шляхах як вираз побожності, подібно до «фіґур» та хрестів.
Розмаїття архітектурних рішень української дерев’яної архітектури на теренах Карпатських гір віддзеркалює складний процес формотворення, а саме – принципи розвитку пластичної та естетичної форми, яка є основою систематизації пам’яток народного ужиткового та сакрального будівництва. Народними майстрами напрацьовано певну регіональну типологію конструкції, яка у будь-якому регіоні дивує віртуозною завершеністю. Безумовна мистецька вартість української дерев’яної архітектури закладена в глибокій архітектурній образності, незалежно від регіональної чи конструктивної типології. Водночас ужитково-прикладне використання, оригінальна композиція, досконалість і завершеність декоративно-просторових рішень, гармонійність та врівноваженість архітектурних мас, витонченість і узгодження всіх деталей є підтвердженням генетичного смаку народних майстрів. Історіографія розвитку народної архітектури Карпат засвідчує не зовсім втішні результати. Найбільш архаїчні та характерні зразки архітектури, які ідентифікують специфіку даних регіонів та визначають самобутність, залишаються в архівних та бібліографічних матеріалах. Естетично-конструктивна зміна рис традиційної матеріальної культури, адаптуючись до сучасності, зазвичай втрачає той чар ідентичності, який є визначальним для дерев’яного будівництва Українських Карпат.
