Вірування українських горян

Історична пам’ять народу – це найважливіший компонент його духовної сфери, який дозволяє підтримувати безперервність етнічної еволюції, спадкоємність народного досвіду, передавати накопичене багатство національних цінностей наступним поколінням. Національно-історична пам`ять народу особливо актуалізується в переломні, кризові епохи, коли буття етносу зазнає серйозних та суворих випробувань. Підвищену нині увагу українського народу до минулого, до своїх коренів можна розглядати як запізнілу реакцію на довге ігнорування його національної своєрідності в умовах тоталітаризму.
Народний календар українців виступає як унікальне історичне джерело, осередок його національно-історичної пам`яті
Народний календар розуміється нами як народна хронологічна система визначення часу тієї чи іншої події в добі, господарському сезоні, порі року відповідно до явищ природи і важливих суспільно-сімейних подій, переважно традиційних свят. Інколи етнографи вживають термін “Народний календар” як синонім до опису свят та обрядів у їх календарній послідовності. Становлення українського народного календаря відбувалось протягом тривалого часу. Вирощуючи культурні злаки, випасаючи худобу, український селянин фіксував всі атмосферні зміни з огляду позитивних чи негативних впливів на результати його праці. Оскільки головним заняттям прадавніх українців було хліборобство, наш народний календар з повним правом можна назвати хліборобським, або аграрним календарем

Весна

Найбільш радісним був весняний цикл звичаїв та обрядів, коли "воскресає" рослинний світ, природа, починаються весняні роботи. Багатий осінній цикл звичаїв та обрядів освячував збір врожаю. Завершував річний процес зимовий цикл обрядовості, приурочений завершенню робіт. Порогом зимового і весняного циклів було святкування «народження» Сонця.
Християнство, яке почало свій переможний хід з початком нової ери, зберегло давній звичаєвий поділ року, поєднало його з християнським розумінням навколишнього світу, доповнивши новими релігійними елементами.
Процес «вростання» християнських засад у давньослов'янський цикл добре спостерігається в календарних звичаях українців. І хоч протягом віків на звичаї українців Карпат певний вплив мало природне оточення, все ж звичаї мешканців українських Карпат вповні зберегли свою давньоукраїнську форму й зміст. Календарні звичаї й обряди характерні тим, що вони не лише віддзеркалюють цикл сільськогосподарських робіт весни, літа, осені, зими, але також є родинними святами із специфічною обрядовістю і звичаями. Адже природний цикл року подібний до життя людини: весною природа «відроджується», розпочинає своє життя, далі цвіте, дозріває, восени віддає плоди, приходить зима – природа «засинає», «завмирає». Весняний цикл календарної обрядовості фактично починається з моменту весняного сонцестояння, коли збільшується день, сонце стає щораз яскравішим і гарячішим.

Літо

Осінь

Зима

Обряди

Традиційна родильна обрядовість українців Карпат кінця XIX - XX ст. є складовою частиною культури народу. Вона становить цілу систему різнорідних за походженням звичаїв і вірувань, у яких раціональне тісно переплелось із магічним і релігійно-християнським. Живучість і функціонування цієї обрядовості визначалось багатьма історичними чинниками, у тому числі й етнокультурною традицією.

Весілля

Традиційне карпатське весілля, у якому знайшли своє відображення прадавні ритуальні та світоглядні реалії, морально-етичні засади й норми народного звичаєвого права українців, складалось із низки взаємопов'язаних і здійснюваних у певній послідовності обрядових актів. У сукупності вони були спрямовані на ритуальне освячення шлюбу та магічне забезпечення подальшого родинного і господарського благополуччя нової сім'ї.
У цілому основні структурно-обрядові компоненти весілля є характерними й для населення інших українських і слов'янських земель. Водночас весільній обрядовості населення Карпат притаманні й деякі локальні особливості (бойківські, гуцульські, лемківські тощо), що пов'язано з тривалим збереженням у традиційній культурі жителів карпатського регіону давніх побутово-звичаєвих устоїв.
Відповідно до хронології розгортання урочистих подій весільний обряд прийнято поділяти на три етапи: передвесільний, власне весільний, післявесільнии. Як і скрізь в Україні, у Карпатах у передвесільний період відбувалось висватування парубком уподобаної дівчини та їхні заручини, приготування обох родин до шлюбної церемонії. Весільний цикл обряду включав до своєї структури ритуальні дії, спрямовані на відокремлення наречених від неодруженої молоді та санкціонування шлюбу. Після-весільні дійства остаточно закріплювали акт створення нової сім'ї, а також сприяли зміцненню зв'язків між родинами молодих.
Період весіль був регламентований річним циклом трудових процесів і церковними постами і, в основному, припадав на осінню й зимову пору. В тих чи інших місцевостях Карпат весілля розпочинали в різні дні тижня – неділю, понеділок, вівторок, четвер, суботу. Як правило, воно тривало два-три дні, а інколи й цілий тиждень.

Народження

Звичаї та обряди, прикмети й повір'я, пов'язані з народженням дитини, що побутували у східних слов'ян у XIX - на початку XX ст.поділяє на три основні групи:
1) допологові звичаї та обряди й власне пологи;
2) післяпологові обряди, охоронні та очисні обряди для матері й дитини;
3) обрядові, дії, що знаменують "приєднання" дитини до сім'ї, роду, колективу.

Похорон

Похоронна обрядовість українців Карпат, до структури якої входять традиційні заходи, пов'язані зі смертю, похованням і вшануванням пам'яті члена родового та громадського колективу, є складним і багатогранним ритуально-світоглядним комплексом. В єдине ціле у ньому поєднані прадавні народні й церковно-християнські обряди, усталені морально-етичні поняття, традиційні уявлення та вірування про смерть, душу й потойбічне буття.
Як і скрізь в Україні, смерть вважали природним і невідворотним кінцем земного життя, універсальним законом, дії якого підлягає кожна людина без огляду на її матеріальний і соціальний стан («Од смерти ся нихто не може викупити», «Смерть не вибирає чи пан, чи Іван»). Традиційні уявлення про всезагальність закону смерті, а також переконання про непідкупність демонологічного персонажу, що її уособлює, знайшли своє відображення й у народних легендах, пісенній творчості верховинців.
За народними віруваннями кожна людина має заздалегідь установлену точну дату смерті. Однак, за винятком чаклунів та ворожбитів, а також дуже побожних людей, про час її надходження більшості зі смертних дізнатися не під силу («Смерть не трубить, коли губить»).