Гуцули

Гуцульський етнос охоплює терени південно-східну частину Українських Карпат: теперішні Верховинський, Косівський (без північної смуги), південну частину Надвірнянського та Богородчанського районів Івано-Франківської, суміжні Путильський і південну частину Вижницького та Сторожинецького районів Чернівецької та Рахівський район Закарпатської областей. До історико-етнографічної Гуцульщини належать у південно-східній частині північні місцевості Сигота і Вишіва, що тепер входять до території Румунії.

Походження назви гуцули (гуцул) має різне тлумачення і досі до кінця не з'ясоване. Одні автори пов'язують її з волоським словом гутель у значенні розбійник, інші виводять від слова кочувати — кочули, вважаючи гуцулів первісно кочовим племенем, ще інші — від назви тюркського племені узів, від котрих мали б начебто походити гуцули, і т. д. Заселення Гуцульщини і взагалі Українських Карпат відбувалося, як переконливо засвідчують джерела, з давнього часу і йшло здебільшого з півночі на південь шляхом поступового просування в гори по річкових долинах та господарського освоєння гірських схилів. Основним колонізаційним елементом було східнослов'янське населення, хоч цілком можливе і кочування та поселення тут решток давніх тюркських, східно-романських племен, сліди їх впливів позначилися, зокрема, і на традиційно-побутовій культурі гуцулів.

Залежні від природних умов, малої кількості придатної для рільництва землі, головну роль у господарському укладі й виробничому побуті гуцулів відігравало тваринництво, зокрема відгінне, з перевагою вівчарства в його структурі. На цій основі розвинулась культура полонинського господарства зі своїми типами споруд, формами випасу, виробничих функцій організації побуту, способами переробки молокопродуктів тощо. Гуцули жили із скотарства і займалися лісосплавом. Для мандрівок між сталими поселеннями та високогірними пасовищами (полонинами) вони вивели породу малих і витривалих коней, які теж назвали гуцулами. Робочий день на полонині, а також вигін і загін худоби супроводжувався трембітою - духовим інструментом, "родичем" альпійського горну.

З перевагою тваринницького характеру господарства гуцулів, великою мірою, пов'язаний і особливий тип їх поселень — для них властиве здебільшого розпорошене розміщення садиб ("оседків") і не тільки в долинах, а й на схилах і верхах гір, тобто ближче до випасів і запасів кормів. На Гуцульщині зберігся давній тип двору із замкнутою за периметром системою будівель — ґражда. Основним матеріалом для одягу гуцулів були домоткане вовняне сукно, овече хутро та самообробна шкіра. Але компоненти традиційного вбрання, зокрема святкового і обрядового, відзначалися багатою орнаментацією, прикрасами, вишивкою, аплікацією, тисненням на шкірі, металічними виробами. Особливі й різні додатки до одягу (топірець, шкіряна торба-тобівка, черес, нашийні жіночі прикраси тощо).

Значна питома вага у господарсько-виробничій діяльності гуцулів належала різним допоміжним заняттям: збиральництву (ягід, грибів, горіхів, лікувальних рослин), лісорубству, сплаву лісоматеріалів. З ремесел і домашніх промислів найпоширенішими і вагомими були обробка вовни, шкіри, ткацтво, гончарство, обробка дерева, лозо- й коренеплетіння. Відомі на Гуцульщині й такі давні види промислів, як солеваріння, виготовлення поташу, вугілля і смоли.

Своєрідні архаїчні риси стійко зберігалися в сімейному і громадському побуті з властивими йому патріархальними устоями, повагою до батьків і сільських старійшин, у різних галузях духовної культури: традиційних знаннях, віруваннях, звичаях, обрядах. У них простежуються відбитки духовного життя різних епох, починаючи від первіснообщинного ладу, поєднання давніх язичницьких і пізніших християнських елементів, фантастичних ірраціональних уявлень з практичним досвідом, набутим і перевіреним упродовж віків. Гуцульський фольклор, зокрема обрядові пісні, казки, легенди, перекази відзначаються цікавими мотивами, сюжетами, образами, своєрідною мелодикою. З давнього часу Гуцульщина відома і оригінальним ужитково-декоративним мистецтвом: керамікою, різьбою по дереву, класиками якої стали династія Шкрібляків, Н. Дутчак, В. Девдюк, чудо-писанками, ткацтвом, вишивкою, художньою обробкою металу, шкіри, прикрасами з бісеру, виробами з рогу, сиру тощо. Розмаїття виробів гуцульських народних майстрів, що знаходяться у багатьох вітчизняних і зарубіжних музеях, збірках численних колекціонерів, вражає яскравою живописністю, багатством різновидів технічного виконання, оригінальністю орнаментальних композицій, образів і мотивів.

Все це і багато іншого з традиційно-побутової культури, діалектна специфіка мови гуцулів характеризують їх як одну з особливо яскраво виражених етнографічних груп українського народу.

Наприкінці 19 століття гуцули разом із тими українцями, які виступили також під іменем русинів, становили у гірських селах більшу частину населення. Між 1880 і 1910 роками внаслідок репресій з боку поміщиків та дуже поганих економічних умов дійшло до масового переселення гуцулів за океан. Історія гуцулів багата на різні місцеві повстання. Так, у 1918 року в Ясінях постала на короткий час Гуцульська Республіка. Гуцули боролися проти захоплення влади Угорщиною. Підтримані українцями із Галичини обидві групи подалися на південь до важливих соляних покладів Слатіни (нині Солотвино). Румунська Армія у жорстокому бою розбили гуцулів і захопила 1919 року Ясіня, що одночасно означало кінець Гуцульської Республіки.

амобутні художні промисли гуцулів - різьба по дереву, ткацтво, художня вишивка, кераміка та писанкарство - плекаються і дотепер в таких центрах як Косів, Вижниця, Ясіня. У Коломиї знаходиться музей гуцульського народного мистецтва. У подорожніх нотатках із 18 - 19 століття можна знайти перші письмові описи одягу та вражаючих зразків художнього промислу гуцулів. Державні виставки в Австро-Угорщині наприкінці 19 століття посприяли розповсюдженню в Європі та закарбуванню в пам’яті європейців строкатого образу цих горян. Після об’єднання Закарпаття із Українською Радянською Республікою гуцульський фольклор зберігався, а ремісничі вироби і далі продавалися. Зараз у Рахові, Ясінях, Коломиї та інших місцях відбуваються так звані гуцульські фестивалі, на які з різних куточків світу з’їжджаються також нащадки гуцулів із діаспори.

У місті Рахові і розташованих північніше Ясінях знаходяться місцеві центри Гуцульщини. Струківська церква в Ясінях належить до найцінніших пам’ятників гуцульської архітектури. Своєю назвою вона завдячує Івану Струку. За легендою це гуцульський пастух заснував Ясіня. Також вартими уваги є гуцульські садиби в Ясінях. Традиційна форма житла - гражда, - коли будинок та господарські будівлі розташовані у формі замкнутого прямокутника навколо внутрішнього подвір’я. На жаль діючі гражди на сьогодні не збереглися. Сьогодні її можна побачити в Ужгородському музеї народної архітектури і побуту.