Карпатські церкви
У пам’ятках українського дерев’яного будівництва, незалежно від регіону, органічно пов’язано конструкцію, функцію та мистецтво. Конструктивний спосіб та матеріал стають спільними для житлової і церковної архітектури Карпат. Лінію тридільної дерев’яної церкви можна співставити із тридільною хатою. Розподіл приміщень відповідає потребам житла, для церкви – потребам літургії: нава – світлиця, бабинець чи притвор – сіни, вівтар – комора, царські врата – двері і спільний дах, що об’єднує в ціле всі ці простори.
Сакральна архітектура втілила в собі високі досягнення горян у галузі будівництва. Довготривалі дослідження дерев’яного будівництва на території Карпат, заселеній українськими верховинцями, надали можливість визначити за певними ознаками декілька основних типів дерев’яних церков, поширених в українських Карпатах. Утворені окремі будівельні школи: бойківська, лемківська, гуцульська, буковинська та закарпатська. Всіх їх, окрім гуцульської, єднає тридільність, тризрубність просторів, святилище, нава й бабинець, розташовані по одній осі – схід-захід. Відповідно до характеру плану, покрівлі церков, їх можна поділити на головні типологічні групи: прості хатнього типу з тридільним планом і двосхильними дахами; тридільні та хрещаті в плані з чітко окресленим пірамідальним верхом або банею над центральним зрубом; тридільні та хрещаті в плані з трьома або п’ятьма пірамідальними верхами чи банями; будівлі хрещатого плану з дев’ятьма зрубами і з п’ятьма або дев’ятьма банями.
Українська традиційна будівельна техніка зрубу дала змогу створити цікаві пластичні архітектурні пам’ятки, зокрема сакральної архітектури. Головний композиційний елемент церковної архітектури – підпорядкування покрівлі бічних частин будівлі центральній – наві, симетрія і виявлення внутрішніх просторів у зовнішньому вигляді будівлі. Церкву завжди проектували як тривимірний твір. Кожний зруб вкривали окремим дахом. Коли в плані вона була хрестовокупольна, то верхи чи бані ставили над раменами рівнораменного хреста, створеного зрубами, а не діагонально між раменами хреста, як це було типово для візантійської та ренесансної архітектури. Така точна відповідність зовнішнього виду до плану є унікальною й типовою для української дерев’яної архітектури.
Важливим винаходом українських будівельних майстрів був спосіб переходу від чотирикутної в плані дерев’яного зрубу до восьмикутної надбудови (восьмерика) і восьмибічного пірамідального верху чи бані над ним. Завдяки цьому способу було збудовано такі шедеври, як церква Св. Юра в Дрогобичі. Великим досягненням було накладання чотирибічних та восьмибічних частин покрівлі одна над одною, що створювало такі архітектонічні елементи, як заломи. Застосування заломів дозволило спорудити такі чудові храми, як дерев’яні церкви Бойківщини.
Поліхромія як кольоровий декор у дерев’яному сакральному будівництві була поширена і характерна для усіх регіонів Карпат, окрім Гуцульщини. Найбільшого поширення набула на Лемківщині, де застосовувалась найдовше. Вона присутня як в інтер’єрі, так і в екстер’єрі. В інтер’єрі фарбували ґзимси, аркаду, застосовували малювання та кожухування стін, гонтові дахи, вежі і маківки.
Східну лемківську церкву поліхромували у витриманій гамі кольорів (темно-червоний, темно-синій), західна церква відрізнялась більш активною барвою. Повністю поліхромовані в екстер’єрі церкви в Святковій Малій, Святковій Великій (Польща). Особливої уваги надавали декоруванню ґзимса. Ґзимси розмальовували у два-чотири кольори (червоно-зелений, біло-червоно-синій). В інтер’єрному середовищі церкви різьба основного літургійного атрибуту – іконостасу, теж поліхромована із поєднанням золочення, сріблення, що гармонійно організовувало устрій церкви.
На Закарпатті та Буковині відомі зразки поліхромій, нанесених таким способом, що весь дах розмальовано в червоних тонах, спідня частина піддашшя, карниза, коники підкреслені темно-червоною барвою; главки розмальовані жовтою барвою, грані барабана – синьою, а аркатура – червоною.
Для усіх типів дерев’яних церков характерними є декоративно-конструктивні одвірки та саме полотно вхідних дверей. Семантика декорів – архаїчна, часто в центрі одвірка містилась дата будови церкви та іменна палеографія (імена єпископів, жертводавців, майстрів). Полотно дверей декорували елементами куття. Ковальські та слюсарські декоративно-ужиткові вироби з металу для дерев’яних церков – замки, решітки, завіси, двері, навершні хрести – окрема сторінка ремісничого вміння народних майстрів поєднувати декор та функціональність. Тут помітні стилістичні риси готики та ренесансу, інспіровані з народного мосяжництва.
Особливої уваги заслуговують ковані хрести, які є обов’язковим елементом дерев’яної сакральної архітектури як завершення бань, маківок церков і дзвіниць. Їх різноманітні декоративні форми та орнаментальність, особливо на теренах Бойківщини та Гуцульщини, є носіями архаїзму ще візантійського стилю. Найдавніша форма – це сяйво, що репрезентує дохристиянський символ, пов’язаний із культом сонця у поєднанні з хрестом. Загалом, ковані вироби відзначаються своєрідним характером декору і функціональності.
